Анатолій Колісник

Ріс Анатолій,улюбленець родини, міцним, здоровим. Як більшість сільських хлопчаків, мріяв стати шофером. Після одинадцятого класу сів за кермо. Водив далекими дорогами ''Колхіду''. Того трагічного дня втомився, наковтався пилюки і вирушив скупатися в ставку. Хто знав, що, скочивши в тихе плесо, натрапить на плуг, кинутий якимсь недоумком на дно ставка.

Травма хребта не лише зробить його інвалідом першої групи, а й принесе гірку самоту-його залишить молода дружина з донькою. Якби не батьки, а ще сестри Зіна та Світлана, котрі мешкають в Піщанці, чи міг би він впродовж нестерпних вісімнадцяти років боротися з відчаєм нерухомості, з власною безпорадністю і безвиддю?

Його єдиною розрадою і порятунком стало Слово. Михайло Григорович (батько) зізнається, що в молодості теж любив писати. Мабуть, це передалось і синові.

Не слухалися паралізовані руки. Навчився тримати олівець зубами. І виводив літеру за літерою, рядок за рядком. Нам, здоровим, навіть невтямки, як йому вдавалося списати не один зошит. Статті, оповідання Анатолія Колісника часто друкувалися на сторінках районної газети "Піщанські вісті". З'являлися там і добірки віршів.

Село Затишне, в якому жив і творив Анатолій, невелике, але мальовниче. Всього 113 дворів. Але люди живуть зараз лише в 86 хатах. Багато хто позамикав будинки і подався в пошуках кращої долі то в район, то в область, а не рідко ще й далі. Та всі ті, хто нині живе у Затишному, знали й шанували свого сільського поета.

Анатолій любив теплої пори сидіти під виноградом, слухати пташок, милуватися квітами й деревами, проводжати поглядом хмари...Десь там, за садами і полями, шумувало море, побачене ним у далекій юності. Він любив фантазувати. Хмари не видавалися йому каравелами, шум дощу нагадував морську стихію.Видіння моря не покидвло його. Він полюбив природу. Тому, зрозуміло, найважче було пережити зиму. А весна приносила жадану можливість бачити сонце, спостерігати, як люди йдуь на роботу, стадо тягнетьсяна пасовище...

Побачене, пережите і ставало рядками на папері. У його віршах-акварелях назавжди закарбувалися і весняні тумани, і зимові стужі, і осіні згасання. Він подумки, у віршах, збирав з друзями у лісі опеньки і плавав удалеких морях. Роздумував про сенс життя і вражав кожного, хто його знав, своєю стійкістю, незламнісю, мовчазним героїзмом.

А я в човні трухлявому веслую-
Шукач перлин в цій дикій круговерті.
Хоч втомлено, та вперто балансую
На лезі смерті...

В одному вірші автор зізнався: "Я боюся зими. Я зостануся в літі..." Він завжди залишався для нас серед літа творчості. ми запам'ятаємо його, шукача золотої пекторалі любові, яку прагнув віднайти в наших душах.
Творчий добуток А.Колічника невелекий. З тих зошитів, що потрапили до мене, вибрано найістотніше, найболючіше. Стараласяґ не встручатися в образну систему його світобачення своїм прискіпливим олівцем.
Мріючи про збірку, Анатолій Михайлович писав звернення до читачів. Ось рядки з нього:
"Шановний читачу! Дорогий мій друже!Я вдячний тобі за те, що ти тримаєш в руках цю збірку. Це плід моєї майже десятелітньої праці. Тільки не поспішай дивуватись. Мовляв, за десять років кілька десятків сторіночок, до того ж це далеко не взірець поезії. Все це так.Але повір мені-кожне слово, кожна літера цієїкрихітної книжечки написані серцем. Ось воно б'ється в твоїх руках, як поранена пташина, беззахисне шукає притулку в твоїй душі. Гаряче, прагне зігріти тебе теплом своїх почуттів, своєї любові" .