Анатолій Колісник

Ріс Анатолій,улюбленець родини, міцним, здоровим. Як більшість сільських хлопчаків, мріяв стати шофером. Після одинадцятого класу сів за кермо. Водив далекими дорогами ''Колхіду''. Того трагічного дня втомився, наковтався пилюки і вирушив скупатися в ставку. Хто знав, що, скочивши в тихе плесо, натрапить на плуг, кинутий якимсь недоумком на дно ставка.

Травма хребта не лише зробить його інвалідом першої групи, а й принесе гірку самоту-його залишить молода дружина з донькою. Якби не батьки, а ще сестри Зіна та Світлана, котрі мешкають в Піщанці, чи міг би він впродовж нестерпних вісімнадцяти років боротися з відчаєм нерухомості, з власною безпорадністю і безвиддю?

Його єдиною розрадою і порятунком стало Слово. Михайло Григорович (батько) зізнається, що в молодості теж любив писати. Мабуть, це передалось і синові.

Не слухалися паралізовані руки. Навчився тримати олівець зубами. І виводив літеру за літерою, рядок за рядком. Нам, здоровим, навіть невтямки, як йому вдавалося списати не один зошит. Статті, оповідання Анатолія Колісника часто друкувалися на сторінках районної газети "Піщанські вісті". З'являлися там і добірки віршів.

Село Затишне, в якому жив і творив Анатолій, невелике, але мальовниче. Всього 113 дворів. Але люди живуть зараз лише в 86 хатах. Багато хто позамикав будинки і подався в пошуках кращої долі то в район, то в область, а не рідко ще й далі. Та всі ті, хто нині живе у Затишному, знали й шанували свого сільського поета.

Анатолій любив теплої пори сидіти під виноградом, слухати пташок, милуватися квітами й деревами, проводжати поглядом хмари...Десь там, за садами і полями, шумувало море, побачене ним у далекій юності. Він любив фантазувати. Хмари не видавалися йому каравелами, шум дощу нагадував морську стихію.Видіння моря не покидвло його. Він полюбив природу. Тому, зрозуміло, найважче було пережити зиму. А весна приносила жадану можливість бачити сонце, спостерігати, як люди йдуь на роботу, стадо тягнетьсяна пасовище...

Побачене, пережите і ставало рядками на папері. У його віршах-акварелях назавжди закарбувалися і весняні тумани, і зимові стужі, і осіні згасання. Він подумки, у віршах, збирав з друзями у лісі опеньки і плавав удалеких морях. Роздумував про сенс життя і вражав кожного, хто його знав, своєю стійкістю, незламнісю, мовчазним героїзмом.

А я в човні трухлявому веслую-
Шукач перлин в цій дикій круговерті.
Хоч втомлено, та вперто балансую
На лезі смерті...

В одному вірші автор зізнався: "Я боюся зими. Я зостануся в літі..." Він завжди залишався для нас серед літа творчості. ми запам'ятаємо його, шукача золотої пекторалі любові, яку прагнув віднайти в наших душах.
Творчий добуток А.Колічника невелекий. З тих зошитів, що потрапили до мене, вибрано найістотніше, найболючіше. Стараласяґ не встручатися в образну систему його світобачення своїм прискіпливим олівцем.
Мріючи про збірку, Анатолій Михайлович писав звернення до читачів. Ось рядки з нього:
"Шановний читачу! Дорогий мій друже!Я вдячний тобі за те, що ти тримаєш в руках цю збірку. Це плід моєї майже десятелітньої праці. Тільки не поспішай дивуватись. Мовляв, за десять років кілька десятків сторіночок, до того ж це далеко не взірець поезії. Все це так.Але повір мені-кожне слово, кожна літера цієїкрихітної книжечки написані серцем. Ось воно б'ється в твоїх руках, як поранена пташина, беззахисне шукає притулку в твоїй душі. Гаряче, прагне зігріти тебе теплом своїх почуттів, своєї любові" .

Гордість твоя, Піщанко!

Ю́лія Петрі́вна Рябчи́нська (*21 січня 1947, Піщанка Вінницька область, УРСР — †13 січня 1973, Палеостомі, Грузинська РСР) — українська веслярка, байдарочниця, олімпійська чемпіонка.

 

Вона народилась у 1947 році в районному центрі Піщанка на Вінниччині, у багатодітній сім’ї. З дитинства працювала на ланах, там же закінчила школу. В атестаті мала дві трійки і одну з них з фізичного виховання. Юлія Рябчинська мріяла потрапити до естрадно-циркового училища, але її не прийняли. Юлія влаштувалась на курси медичних сестер у Вінниці (зараз Вінницький медичний коледж ім. акад. Д.К. Заболотного). Саме тут вперше побачила веслування і зацікавилася. 5 вересня 1972 року Юлія веслом спробувала олімпійську воду.

 

Виступаючи за СРСР на мюнхенській Олімпіаді, вона отримала золоту медаль за перемогу в перегонах байдарок на 500 метрів В 1973 році Юлія трагічно загинула. Через чотири місяці після олімпійської звитяги Рябчинська брала участь у тренувальному зборі на озері Палеостомі в Грузії і, упавши там у холодну воду, померла від переохолодження. Похована вона в Піщанці. У школі, де навчалась Юлія, створено музей, її ім’ям названа вулиця в Піщанці і м. Поті (Грузія, де вона загинула).

На корпусі №2 медичного коледжу ім. акад. Д.К. Заболотного розміщена меморіальна дошка „В цьому будинку в 1967-1968 роках навчалась Юлія Рябчинська чемпіонка ХХ Олімпійських ігор з веслування на байдарках і каное.”Тренувалася в Одесі в добровільному спортивному товаристві «Локомотив».

Урочище "КНЯГИНЯ"... Дійсно те, що варто побачити!!!!

Красо України, Подолля,

Розкинулось мило, недбало, -

ці слова великої Лесі Українки знайомі кожному учню. А які дорогі вони нам, подолянам. Так, дійсно Поділля є перлиною України. А от у нас, в Піщанському районі Вінницької області, на колишніх землях великої Подільської губернії, є своя перлина.

Якщо Київ гордиться Хрещатиком, Одеса - Дерибасівською, то ми, піщанські жителі, гордимося своїми Ярами. Тепер це місце є заповідником, з належно оформленими документами, з офіційною назвою "Урочище "Княгиня".

Про це місце розказувати мало, його треба побачити. А хто раз тут побуває — мріє потрапити сюди знову. Як у Софіївський парк в Умані. Але там, у Софіївці, є добрі господарі. Тому туди їздять. В нашій місцині єдиний господар — природа. Тому сюди ходять. Хоч знаходяться спритники, які аж на дно кратера гонять свої "Опелі" і "Мерседеси"… Кілька кілометрів дороги йде предковічним та молодим лісом на південь від траси Київ-Кишинів. Зовсім поруч з митним постом "БОЛГАН" на кордоні з Молдовою.

Ліс як ліс. Симфонія природи заповнює серця пішоходів, розправляє плечі мандрівників. Аж ось і "КНЯГИНЯ". Дорога на крутосхилі вимощена гранітними камінцями ще за часів володарки цього краю, княгині Трубецької. Про життя княгины ходять легенд й, багато архівних документів теж часом нагадують легенди. Важко повірити, що на ъъ долю випало стільки випробувань. Але час сплив за водою, і вже не виясниш, що було правдою, а що домислом.

А ліс мовчить. Лише у кронах рідкісних дерев, понищених минулою стихією, шепіт. Але людський розум ще не навчився його розуміти. Та кожна людина розуміє своє серце, коли очі спостерігають навколишню красу.

У глибокому кратері, ніби на дні величезного казана, накритого голубим небом, з — під каменя б'є вода. Як у відомій пісні. Вода не проста, мінеральна. Джерело наповнює річку, яка має назву КАМ'ЯНКА і тече до Дністра. Колись вона була бурхливою, і залишки водяного млина свідчать про роботу, яку виконувала ця річка для жителів навколишніх сіл. Тут, на цій воді, колись працювала і фабрика, якщо її так можна назвати. Бо у цій майстерні виготовляли вовняну тканину — вибивали фолюші. І досі збереглося рідкісне прізвище Фолюшник.

За кілька метрів від впорядкованого джерела, над самою річкою, маленьке джерельце з водою, яка нагадує "НАФТУСЮ". За Рядянського Союзу в нашому райцентрі закорковували мінеральну воду з поетичною назвою "КНЯЖНА". А на горі будували санаторій "ЛЕГЕНДА". Тепер там залишились тільки руїни від фундаментів.

А природа тут — це вічність, пришельці для неї лише мить в історії власного існування. Праворуч від річки скелі. Он "КІНСЬКА ГОЛОВА", он "МЕРТВЕ ДЖЕРЕЛО", он "ЧОРНА РІЧКА". Колишні алеї панського парку обсаджені різними сортами кизилу (по місцевому - дерен), невідомими пахучими кущами. Рідкісних дерев стає все менше. А за часів княгині Трубецької тут була краса, наче у відомих з Біблії Садах Семіраміди. Та підсніжники ще не пропали. Тут вони з'являються ще в лютому. Великі, з неповторним ароматом, незважаючи на прийняті Закони, їх вивозять звідси оберемками, машинами.

За народною традицією на березі запущеного ставка інколи відзначають свято Івана Купала. З сучасною музикою, від грому якої німіють гори і перелякано розбігаються лісові мешканці, які живуть на крутому схилі, що спускається до річки. Тут неможливо ступити людській нозі, тому це місце залишається надійним закутком для німих мешканців Ярів. А було тут колись і село Яри. Жили в ньому люди, які працювали у панському замку, доглядали потім і сімейний склеп, в якому в невідомому розчині, який нагадував спирт, зберігалися тіла померлих. Після революції все зруйнували, повикидали й господарів склепу. А природа залишилась незрадливим прихистком для їхніх душ.

У Піщанці живуть Квітчуки, нащадки козака Квітки, який заснував наше селище. А спогади про красу колишнього панського маєтку і парку залишилися в спогадах старожилів.

(Любарська Тамара Павлівна)

 

Піщанський районний музей

Піщанський районний краєзнавчий музей створе­ний у 1987 році відділом культури за сприяння і при активній участі сільських та селищних рад району. Пер­шим директором музею був ветеран війни, педагог і працелюб Володимир Віталійович Бершадський. Саме завдяки його активності та наполегливості були зібрані колекції пам'яток історії й культури Поділля і, зокре­ма, Піщанського району. Оскільки наш район розта­шований на кордоні з Молдовою, культура та побут українців тісно переплелися з традиціями молдаван. Нинішній директор музею – Григорій Горділа.

Найчисленнішою є колекція музею, де представлені предмети побуту і знаряддя праці. Особливою горді­стю є українські сорочки XVIII-XIX століть, де зустрі­чаються вишивки з елементами як українських так і мол­давських традицій.

Експозиції музею розповідають про видатних зем­ляків. Зокрема диригента, Героя України, Павла Му-равського, олімпійську чемпіонку, веслувальницю Юлію Рябчинську, композитора Климентія Домінчена, пись­менницю Марію Вакалюк-Дорошенко, поета Анатолія Колісника.

У музеї зберігаються документи очевидців голодомору 1932-1933 років. Щороку у березні (визволення ра­йону і Вінниччини від фашистських загарбників) про­ходять виставки про події Другої світової та Великої Вітчизняної воєн.

Основні напрями діяльності музею - вивчення історії рідного краю, збереження і пропаганда традицій свого народу, залучення до збору експонатів жителів райо­ну, записи спогадів старожилів, активна робота з мо­лоддю. Найбільш масовими та популярними є відкриті уроки і тематичні екскурсії «Традиції мого народу», «Трагічні сторінки історії України», «Гордість нашого роду», «Війна у біографії району», «Чорнобиль - наш одвічний біль», «Терновий вересень Анатолія Колісни­ка» ( про трагічну долю поета-земляка) та багато інших. При музеї працює любительське об'єднання «По­шук». Його учасники проводять зустрічі з цікавими людьми. Традицією стало до Міжнародного дня музею проводити день відкритих дверей «Музей про вас і для вас, шановні земляки».

У виставковій залі музею відкрито виставку картин нашого талановитого земляка, художника Степана Трохимовича Трубалєвича.

Піщанський краєзнавчий музей продовжує дослідження маловідомих сторінок історії району.

Історія Піщанки. Піщанка вчора і сьогодні.

В історичних джерелах Піщанка вперше згадується в 1734 році під назвою "Піщана". Через 50 років село стало називатись Піщанкою. Назва „Піщанка" як стверджують дослідники, походить від слова „пищати", а не „пісок", так як грунт тут переважно чорноземний. Наприкінці 18 століття Піщанка була передана в державну казну, в половині XIX ст. передана в довготермінову оренду генералу Сергію Вязмітінову, згодом знову належала казні. З 1820 року в Піщанці по середам відбувались ярмарки. Коли євреям заборонили жити в сільській місцевості, вони швидко заселилися тут, і містечко стало торговим центром із значною кількістю населення.

Перша дерев'яна церква в Піщанці була побудована в 1747 році на пожертву прихожан, в 1855 році її розібрали. Другий храм побудували і освятили в 1853 році в честь Успіня Пресвятої Богородиці.

З воз'єднанням правобережної України з Росією Піщанка увійшла до Ямпільського повіту Подільської губернії.

В 50-х роках 19 століття Піщанка стає волосним центром. З 1897 року діяла школа грамоти для дівчаток, також було училище.

У 1923 році було утворено Піщанський район Тульчинського округу. Пізніше його було приєднано до Крижополя, а з 22 грудня 1966 року знову відновлено.

З 2006 року та по даний час Піщанським селищним головою є Гройсман Петро Григорович.

На території Піщанської селищної ради діють 2 дошкільних заклади, в яких здійснено ремонти і переобладнано опалення, 2 загальноосвітніх навчальних заклади та школа-інтернат.

 

10 травня була підготовлена основна частина матеріалу.
Ми відвідали районний краєзнавчий музей, де зібрали багато інформації про історію селища, сам музей.
Отже... Розпочинаємо роботу над власне сайтом!!! :))